20 лютого 2017рік
"Небесна Сотне,ви тепер святі"
хвилина слави
Ми з тобою одної крові.
Ти став рідним мені,солдате
Я пишаюсь,мій брате тобою.
Ти пішов нас усіхзахищати..»
(Віта Стронська)
Я народилася на українській землі, живу в Україні і
сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Тут живуть люди, яких я люблю. Тут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя
Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не
зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни
немає.
У житті кожного народу є свої герої.
Українська політична нація ще
досить молода, і зараз саме той час, коли починають з’являтися наші герої. Ними
з упевненісттю можна називати
тих українських солдатів, які воюють в зоні АТО.
Ще два роки тому, коли по телебаченню
цілодобово передавали новини з АТО, про смерть та поранення наших бійців, для
мене це було таким далеким, незрозумілим. Я ніколи не думала, що це якимось
чином може торкнутися нашої родини. Але так сталося. Мій брат Євген Кочерба пішов захищати нашу Батьківщину!
Євген народився 10 травня 1992, в селі
Веселе. Навчався в Безім’янській
школі. Після закінчення школи вчився три роки в Сільськогосподарському технікумі. Потім працював
в селі Чумаки, Дніпропетровської області, на заводі – робітником, де перебував
один рік. Як
тільки забрали служити Євгена до Криму, наша родина відчула той самий страх за
рідну людину, котрий відчули сотні сім’ї
за час існування АТО. Адже окупація Криму- це було
найстрашніше.
Під час окупації, всіх перевели до
Миколаєва. Тоді за бажанням українські
солдати могли залишитися в Криму, але стати росіянами, тобто зрадити інтереси
своєї країні. Як розказує потім Євген, всі вони
поїхали до Миколаєва, ні один із них не посмів навіть і думати про зраду
! Одного разу в нього спитали: «Чому ти не залишився в Росії?», на що він
відповів: «Я присягу давав!»… Зараз Євген знаходиться в Широкіно(Донецька
область).
Євген
мріє в майбутньому закінчити Військову академію, стати офіцером! Для
нього головне – це щасливі очі батьків, які спостерігають за усмішкою своїх
дітей,спокій,мир…
Деякі люди навіть не усвідомлюють
, що насправді відбувається в нашій країні. Для багатьох ця війна –
просто далекий відгук, що не зачіпає звичного перебігу подій їхнього життя. Вони не розуміють, що якби не наші солдати – батьки, брати, сини,
то бої точилися б уже в наших містах, на наших вулицях, в наших домівках!
Я дуже вдячна всім солдатам за захист від терористів, які
ховають Україну, намагаються переконати українців у тому, що насправді їх
немає. Ми живі, ми діємо…і ми переможемо! Українці – є, були й будуть! І
як твердив геніальний син та патріот нашої матері – України Тарас Шевченко:
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,—
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Та не дуже, бо все гине,—
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люди, наша слава,
Слава України!
І
ті, хто думає інакше , хто завдає шкоди, руйнації та болю нашій
землі, нашим людям , нашій єдності чи нашій славі – вороги, що будуть відкинуті
геть та подолані назавжди! Я вірю в нашу перемогу і прошу лише про одне – щоб наші солдати поверталися додому
живими, адже їх так чекають їхні рідні!